"Очима добра" до 85-річчя Бориса Олійника

 

 Борис Олійник – відомий поет, 

літературознавець і політик.

 Його твори перекладено російською, чеською, словацькою, польською, сербською, румунською, італійською та іншими мовами. Про сучасного митця, яким пишається вся країна, мають знати наші діти. Для дітей потрібно писати так само, як для дорослих, тільки краще, тому й народилася збірка Бориса Олійника «Очима добра». 

В ній уся найкрасивіша дорога в людському житті – шлях від любові дитячої до любові юнацької і дорослої. В поезії струмує глибока проникливість, природність і життєва сила. Всі вірші цієї книги – це золоті розписи на довгій творчій ниві поета. І до дітей він звертається тоді, коли в душі, нерідко втомленій суворою та лукавою буденністю, всупереч реальності раптом починала господарювати золота гостя – пречиста романтика. Вона навіювала лоскітне тепло дитинства чи крилате чуття юності і тоді з’являлися такі рядки:

І прийде ранок,

і сонце буде,

і сніг, і день.

І казка буде.

і білка буде,

і  хитрий лис.

І сірий зайчик

своїми лапками

припаде,

До ніг ялинки,

що повернулась

в моє колись.

 

Мужність і відвага крізь покоління

До Дня українського козацтва та Дня  Захисника України в бібліотеці розгорнута книжкова виставка «Мужність і відвага крізь покоління», де представлені книги, які розкривають сторінки історії героїчної боротьби захисників рідної землі від Козацької доби до наших днів, висвітлюють події новітньої історії та розповідають про сучасних героїв, які відстоюють свободу, честь і  гідність нашої держави на сході країни.

За покликом обов'язку

 14-го жовтня в день Покрови Пресвятої Богородиці водночас з Днем українського козацтва наш народ відзначає державне свято – День Захисника України. Цього дня вшановується мужність та героїзм захисників незалежності й територіальної цілісності України, віддається шана військовим традиціям українського народу. Вітаємо з цими знаменними святами всіх гідних нащадків великих прадідів, у чиїх жилах тече гаряча козацька кров!

З привітом з Білої Церкви, або Поштова станція – історичне місце Білої Церкви

9 жовтня 1874 року 22 країни світу підписали Бернський договір, заснувавши Генеральний поштовий союз. З того часу в світі відзначають Всесвітній день пошти або Міжнародний день поштової служби.

До речі, сьогодні у складі організації вже 189 країн і називається вона Всесвітнім поштовим союзом.

Не зважаючи на те, що пошта переважно асоціюється з «електронкою», ще не перевелися в Україні професійні листоноші. І навіть навпаки – з’являються приватні поштові та кур’єрські служби, ми, нарешті, можемо легко і просто отримувати посилки з інших (навіть дуже далеких) країн, а паперові листи стали уособленням романтики.

Якщо ж ви сьогодні чекаєте посилку або хочете відправити комусь послання, сплатити комуналку чи просто постояти в черзі, не забудьте привітати працівників пошти з прийдешнім професійним святом!

      А як розвивався поштовий зв’язок у нашому місті?

У першій половині ХІХ ст. Біла Церква зайняла одне з провідних місць в Київській губернії у розвитку промисловості й торгівлі. Тут інтенсивно розвивались млинарство, цукроваріння, шкіропереробка, які з часом стають містотворчим фактором розвитку приватновласницької білої Церкви. Тож постала і необхідність організувати поштову станцію з кіньми та перевізниками. З часом вона перетворилась в постійну службу для пересування й передачі письмових повідомлень.

Комплекс споруд був зведений в 1825-33 рр. на кошти Браницьких. Ім’я архітектора невідоме. У березні 1830 р. Український поштамт доповідав Київському військовому губернаторові про відкриття постійної повітової поштової експедиції, замість тимчасової. Поштові правила вимагали від експедиції «задля уникнення зволікання» тримати день і ніч три-чотири готових до відправки запряги коней і двох поштарів «в усьому одягнутих».

Ансамбль займає площу близько 1,5 га і складається з двох частин. Перша частина споруд – будівлі поштової станції, готелю і заїзду. В другій знаходились служби – каретне приміщення, кузня і конюшня. Всі споруди ансамблю стриманого просторого класичного стилю. Основне місце займала в ансамблі пошта. 

Тут нині знаходиться 17-те міське відділення зв’язку. Готель і заїзд – прямокутна в плані одноповерхова будівля з портиками по головному фасаду. Зараз її орендують кілька малих підприємств.

Каретний заїжджий двір ще простіший за архітектурою. В глибині його – каретне приміщення і кузня. На головному фасаді – два широкі аркові в’їзди для карет. Праворуч від каретного приміщення знаходилась цегляна конюшня, яка зараз використовується під склади.

В 1844 році ансамбль постраждав від пожежі і був відновлений у 1848 році. На його прикладі можна побачити, як з розвитком міста на зміну культовим і палацо-садибним ансамблям приходять ансамблі міських громадських установ.

Ансамбль споруд поштової станції викликає інтерес, оскільки зберіг первісне планування й архітектурне вирішення. Це унікальна пам’ятка архітектури в Україні, тому ансамбль цієї станції в 1979 р. був взятий під державну охорону.  

 До речі, у Білій Церкві існувала ще й перша поштова станція, яка розташовувалася перед в’їздом до Білої Церкви на розі сучасного бульвару Михайла Грушевського та вулиці Ярослава Мудрого. Її споруди були знесені при розширенні садиби заводу «Сільмаш» у 1980-х рр. Ще в 1853 р. сучасна вулиця Ярослава Мудрого біла відома як Перша (Головна) Поштова.

В публікації використані матеріали з книг:

1. Будівельна історія Білої Церкви ХІ-ХХІ століття. Т.1. Від середньовічного граду до сучасного міста / Олексій Стародуб, Євген Чернецький, Анатолій Бондар, Олександр Ярмола. – Біла Церква: Пшонківський О.В., 2017. – 345 с.;

2. Федотов В.М. Біла Церква: нотатки архітектора міста / Володимир Федотов. – Біла Церква: Альманах «Біла Церква» - ЦНК «Юр’їв», 1998. – 133с.;

3. Біла Церква. Шлях крізь віки: історичний нарис про Білу Церкву / упоряд. П.І Юхименко; літ. опрацюв. А.І. Гая – Біла Церква: Буква, 1994. – 380 с.

 

Ти - диво світу, музико чарівна!

 О, Музика! Яке це справжнє диво!

Вона підносить в сині небеса.

Ти невагомий і летиш щасливо,

А навкруги – простори і краса.

Музика входить у наше життя буквально з перших днів, і вона завжди з нами - і в радості, і в горі. Її можна почути будь - де: у природі, у людській мові, у найтонших порухах людської душі.
Друзі, пропонуємо до вашої уваги добірку книг про музику:

До цієї книжки увійшло одразу дві повісті Галини Вдовиченко. Перша, яка так і називається «Мишкові миші», розповідає про те, як, власне, створювався гурт, народжувалися пісні, а нові учасники намагалися «притертися» одне до одного. А друга повість «Зірковий час Мишкових Мишей» розповідає про пригоди і спокуси, які чекали на музикантів після першого успіху на публіці, – великий концерт, ефір на телебаченні, дизайнерське вбрання і трішки «зіркової хвороби», яку ледь не принесла в колектив нова піар-менеджерка гурту дівчинка Зірка. Переживаючи свій зірковий час, і мишва, і дітлашня набувають важливого досвіду – що не можна ставити на перше місце другорядні речі, такі як сценічні костюми чи шум у бульварній пресі. У музичному гурті головною має бути музика.

 Миші в очах письменників виглядають дуже здібними музикантами : це підтверджує  історія Дани Кавелі про неперевершеного Сильвестра.  Одного дня Сильвестр чує звуки скрипки – і вони назавжди змінюють його життя. Відкривши чарівний світ музики, мишеня майструє з ключика саморобну скрипку. А хлопчик, який надихнув його на це, стає першим щирим другом Сильвестра. Завдяки цій дружбі і музиці мишенятко змогло прийняти свою сіру хвостату природу, відшукати щастя і наповнити життя чимось важливим і справжнім.

Із головним героєм цієї книги – Міколаєм Вербицьким – читачі уже мали нагоду познайомитися в іншій книжці авторки – «110 вулиць». Але та історія стосувалася його старшого брата Міхала. Тут же Міколай виходить на перший план, і ми дізнаємося про його шалену любов до гри на барабанах, мрії про те, аби стати ударником у рок-гурті, самотність і нове хобі – досліджувати автобусні маршрути Варшави. Незабаром життя Міколая налагодиться – він знайде нових друзів і підтримку, здійснить свою мрію і круто виступить на концерті. А читачі отримають не лише історію музичного успіху з безліччю деталей, які занурять у середовище підлітків-рокерів, а й немало тем для роздумів про стосунки батьків-дітей, адаптацію у новому середовищі, соціальну нерівність і важливість подолання стереотипів.

Герої книги Йонни Ягелло "Зелені мартенси" Опта і Фелікс – підлітки з неповних сімей, які мусять взяти на свої ще дитячі плечі тягар недитячих проблем і турботу про близьких. Їх зводить докупи самотність і бажання піклуватися про того, кому важче. Опта підкорює Фелікса своєю несхожістю на усіх інших дівчат, вмінням бачити добре і світле в навколишній дійсності і музичним талантом. І музика стає не лише спільним захопленням, а й підставою частіше бувати разом.

Ця книжка у 2011 році стала лауреатом премії імені Роальда Дала. Написана вона у формі щоденника головного героя, Тома Гейтса – трохи бешкетного, але загалом непоганого хлопця, поведеного на музиці. Він слухає її, щойно розплющивши очі, замість ранкової гімнастики бриньчить на гітарі, а ще хоче заснувати рок-гурт «Зомбособаки» (крута назва, еге?). Єдине заняття, яке він любить майже так сильно, як музику, – дратувати старшу сестру Делію (та хто з молодших братів цього не любить?).