ІГРИ МОЇХ БАБУСЬ ТА ДІДУСІВ

Веселі рухливі ігри - це наше дитинство, дитинство наших батьків, наших бабусь і дідусів.

 Хто не знає улюблених квача,кобли,хустинки,зіпсованого телефона? Хто їх придумав? Коли вони виникли? Відповідь на це питання тільки одна: вони створені народом, так само як пісні, казки.

 Народні ігри мають багатовікову історію, вони збереглися і дійшли до наших днів з глибокої старовини, передавалися з покоління в покоління, вбираючи в себе кращі місцеві традиції. Збираються хлопчики й дівчатка ввечері на вулиці так само, як 100 років тому бігають, грають в догонялки, піжмурки, змагаються в силі, спритності, швидкості. Взимку катаються з гір, грають в сніжки, будують фортеці.

На жаль, багато ігор наших бабусь і дідусів (пальники, гилка, камінчики, пекар, бабки, чижик і інші) втратили популярність або зовсім забуті.

 Особливою популярністю у сучасних дітей користуються комп'ютерні ігри. які приносять більше шкоди, ніж користі, незважаючи хлопці бажають навчитися грати в ігри їх батьків і бабусь.

От цікаво: які ігри були у ваших бабусі і дідуся? Виявляється, такі ж як і у нас! «Їстівне - неїстівне», «Зіпсований телефон» або «Глухі телефончики», «Дочки-матері». А ще грали в «Ланцюги ковані», «Класики», «Лапті», «Пароль» «Козаки-розбійники», «скакалки» і багато інших цікавих ігри.

 «Зіпсований телефон» гра, яку багато хто з дорослих людей і донині згадує навіть у розмовах про серйозні бізнесові справи.

 Діти сідали в рядок і одне одному переказували пошепки, якнаймога тихіше, якесь слово чи навіть речення. Кожний наступний чув щось інше-своє, і часто до останнього доходило аж ніяк не те, що казав перший.

«Їстівне-неїстівне» гра, коли гравцям по черзі кидали м’яча, одночасно вигукуючи якесь слово. Якщо називали щось їстівне, потрібно було ловити м’яч. Якщо ні – відбивати. Той, хто схибив, займав місце того, хто веде. Останній вдавався до хитрощів, приміром, міг вигукнути поспіль декілька назв фруктів, а останньою – назву чогось неїстівного. Зазвичай з того, хто помилився і «з’їв» лопату чи пістолет, потім довго кепкували.

Гру "Струмочок"   знали ще наші бабусі і дідусі.

Діти стають парами один за одним, взявшись за руки і піднявши їх вгору. Ведучий проходить під піднятими руками і вибирає когось собі в пару. Вони разом доходять до кінця струмочка і встають ззаду. Залишившись без пари гравець стає ведучим.

«Кобла» - збирається десять-двадцять хлопців. Із них одного вибирають хазяїном, а інші діляться на дві групи. Одна група зветься "коблою", а друга - "хортами". Хортів накривають одежиною, а кобли ховаються. Під час хованки хазяїн слідкує, щоб хорти не дивились, і приказує:

Кобло, кобло, Ховайся добре.

Пущу хорта,  Піймаю чорта.

Коли кобли поховаються, то хорти вибираються з-під одежі і йдуть їх шукати. Кого першого знайдуть, той стає за хазяїна, хорти - на місце коблів, а кобли - на місце хортів, і гра продовжується.

«Вовк і кози» старший креслить дві лінії на відстані півметра одна від одної. Це рів, де причаївся "вовк". Решта дітей - "кози". Кози стрибають через рів, а вовк хоче їх впіймати. Як спіймає кількох, вибирають іншого вовка і знову починають стрибати.

У « Палички» грає необмежена кількість хлопців. Настружать стільки однакових паличок, скільки хлопців, а одну з них роблять довшу. Ці палички хлопці тягнуть - хто витягне довшу, той жмуриться. Він лягає і заплющує очі, а всі інші хлопці ховаються. Коли поховаються, тоді той, котрий жмуриться, бере дві палички, одну кладе додолу, а другу - навхрест і йде шукати хлопців. Коли котрогось знайде, то біжить до паличок, бере верхню і каже: "Паличка йшла та й Івана знайшла". Садить його біля паличок, а сам іде шукати інших. При цьому він стежить, щоб хтось не побіг до паличок і не визволив спійманого. Якщо хтось із хлопців, котрі ховаються, підбіжить до паличок, візьме якусь з них у руки і скаже: "Паличка-виручалочка", то цим він усіх визволить і на цьому гра закінчується.

  Дізнавайтеся у своїх бабусь і дідусів, в які ігри грали вони і можливо згодом, ваші діти, онуки спитають «Дідусю або бабусю, а в які ви грали ігри в своє дитинство?.»

 Більше інформації по темі зможете черпати в бібліотеці з книг:
" Українські народні дитячі ігри як засіб виховання» Володимира Братуся, «Народознавство України», «Народна гра» після карантину.

15 ТРАВНЯ - МІЖНАРОДНИЙ ДЕНЬ СІМ’Ї

 Міжнародний день сім’ї встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році. Що таке для людини сім’я? Слово, зрозуміле всім. Воно з перших хвилин життя поруч з нами. Сім’я - це будинок, тато і мама, близькі люди. Це загальні турботи, радощі і справи. Це любов і щастя. Сім’я і сімейні цінності - це найважливіший фундамент, на якому будується життя будь-якої людини. Слово, у яке ми вкладаємо так багато сенсів. Когось воно зігріває та наповнює серце любов'ю, когось «жалить» безліччю болючих питань та спогадів. Так, усі ці батьки і діти, бабусі та тітки, брати й племінники. Люди, з якими ми сміємося і плачемо, радіємо і сваримося, а дуже часто і зберігаємо таємниці. Сім'я – невичерпне джерело історій, іноді щасливих і світлих, іноді моторошних та сумних.

 Сьогодні поговоримо по книги, у яких важливу, а подекуди і головну роль грають родини.

Почнемо з дитячої історії, що ставить дорослі питання,це «Мій дідусь був черешнею» Нанетті Анджели.

Родинна історія хлопчика Тоніно, розказана від його імені. Проста і казкова водночас. Така, що зачепить кожного знайомими ситуаціями, подіями, фразами і страхами. У Тоніно є мама й тато, які не завжди знаходять спільну мову. Є дідусь і бабуся міські, а є - сільські. І вони зовсім різні, бо живуть у різних світах. І саме сільські дідусь і бабуся - Оттавіано і Теодолінда - словами, вчинками, тим, які вони є, відкривають перед Тоніно, а отже - й перед нами, скарби емоцій, вчать розуміти себе й близьких, сприймати і переосмислювати навіть найскладніші речі та явища. Навіть смерть, яка є невід'ємною частиною життя. Ця історія - повернення в дитинство з його можливістю неможливого і нагадування про те, що дива існують поряд з нами, і що, попри сум, несправедливість та розпач, ми таки зуміємо їх побачити, якщо тільки відкриємо до них серце.

 «Вбити пересмішника» Гарпер Лі-історія подій у маленькому американському містечку.

 Про них розповідає дівчинка – шестирічна Джин Луїза Фінч. На першому плані історії – щасливе дитинство героїні, ігри з братом і другом, на другому, як величезна хмара над дитячою безтурботністю, – судовий процес над темношкірим чоловіком, якого у суді захищає батько Джин. Поки троє дітей фантазують щодо свого загадкового сусіда, батько, чесна й благородна людина, береться за завідомо програшну справу .Виховна історія про маленьку, але чесну сім'ю. Про звичайного чоловіка, батька, який стає зразком моралі; про дітей, що на власні очі спостерігають переломну епоху, коли страшні людські якості поступово відходять у минуле.

«Маленька книжка про » Ульфо Старка -розповість нам про дива, які все ж  трапляються.

Незабаром Різдво, і маленький Фред у приємному передчутті. Як і всі діти, він загадує бажання, мріє про диво і чекає на свято. Але свято Фреда буде не таким, як ми це уявляємо: він має проблеми у школі, грошей в сім'ї ледь вистачить на звичайний обід, і тато не привітає, адже він на війні. А ще перед хлопчиком стоїть серйозне завдання – зізнатися дівчині у своїй симпатії. Добра і атмосферна історія про мрії, надію і віру. Про родинне тепло та про те, що у будь-якій ситуації знайдеться місце для маленького дива.
 «Літня книжка» Туве Янссона - це літо нашого дитинства.

 Дівчинка Софія проводить літо з батьком і бабусею на острові. Батько постійно зайнятий, але це не біда – прогулянки та розмови з бабусею допомагають насолоджуватися літом. І жодних вам городів, прання і хатніх справ. Софія з бабусею гуляють у лісі, купаються в озерах, будують свою Венецію і проводять час, як дві подружки. Добра і світла історія має свій темний бік: Софія втратила маму і намагається навчитися з цим жити. І бабуся буде завжди поруч, щоб відповісти, допомогти і відволіктися.