Чорнобильський вітер

Напередодні  двадцять дев`ятої річниці Чорнобильської трагедії я стояла перед восьмикласниками і читала гіркі і болючі слова Ліни Василівни Костенко:

Ліси хриплять застуджено, як бронхи.
У Зоні тиша. Тиша гробова.
Лиш мілітарним привидом епохи
«Чорнобиль-2» над лісом проплива.

Фантом, кістяк, антена дальніх стежень, –
він прихопив ті сосни під пахви.
Там спить їжак. Їжак узимку лежень.
І ніч іде з ліхтариком сови.

Там мох скубе косулька ще не вбита.
У пнях живуть древлянські ще боги.
Там все друкує ратички й копита
і вишиває хрестиком сніги.

Але, ліси розсунувши плечима,
фантом іде, куди його не ждуть.

І тільки села мертвими очима
його у далеч тоскно проведуть.

Йому не треба кленів і акацій,
ні голосів, ні мальви на тину.
Вже навіть ржавим залишком локацій
він може думать тільки про війну.

Не ясні зорі і не тихі води.
І ліс рудий. І стежки аніде.
А він стоїть. Він цар Антиприроди.
І на вітрах антенами гуде

Читала   і  почувалась винною перед цими дітьми і перед тими дітьми, які не народились, а ще перед тими, які  вже померли... Я згадувала пожежників, з якими мені довелось зустрітись у 1986 році  і які приречено пішли у Вічність...

 Техногенні аспекти катастрофи хай досліджують спеціалісти. В Україні і сьогодні не уявляють наслідків катастрофи цього «клаптика» землі в 4000 кв.км., у самому центрі Слов’янського світу. Зникає на очах цілий ареал давньої культури поліщуків, непоправного удару завдано всьому тому, що ми так часто патетично називаємо «культура і духовність». Бо ж «гуманітарний» — буквально — від слова «людство».

Понад 80 відселених сіл — це справжня трагедія сплюндрованої, випаленої землі.  Для багатьох наших співвітчизників Чорнобиль і зона знаходяться радше на Марсі, а не зовсім поруч із нами, чи не так?

Діти уважно дивились  страшне кіно
 "Пісня в пам'ять... Чорнобильська трагедія."(https://www.youtube.com/watch?v=o-YEk9J-Qww),  а я собі думала: хто винен?чому ми?чи зробимо висновки?і коли? В моїй древлянській з діда-прадіда душі звучало:

Отут жили древляни і древлянки.

Віки минули, як єдиний схлип.

Медове сонце вигріли дуплянки

у жовтих лапах сутозлотих лип.

Наостанок я  мовила словами Ліни Василівни: "Спинися і схили свою голову! Перед тобою зона національної трагедії. Тут загинуло Українське Полісся. Пошануй святу пам'ять і страждання цього народу."
                                                                                                                  Валентина Шлапацька.