Веселі рухливі ігри - це наше
дитинство, дитинство наших батьків, наших бабусь і дідусів.
Хто не знає
улюблених квача,кобли,хустинки,зіпсованого телефона? Хто їх придумав? Коли вони
виникли? Відповідь на це питання тільки одна: вони створені народом, так само
як пісні, казки.
Народні ігри мають багатовікову історію, вони збереглися і
дійшли до наших днів з глибокої старовини, передавалися з покоління в
покоління, вбираючи в себе кращі місцеві традиції. Збираються хлопчики й
дівчатка ввечері на вулиці так само, як 100 років тому бігають, грають в
догонялки, піжмурки, змагаються в силі, спритності, швидкості. Взимку катаються
з гір, грають в сніжки, будують фортеці.
На жаль, багато ігор наших бабусь і
дідусів (пальники, гилка, камінчики, пекар, бабки, чижик і інші) втратили
популярність або зовсім забуті.
Особливою популярністю у сучасних дітей
користуються комп'ютерні ігри. які приносять більше шкоди, ніж користі,
незважаючи хлопці бажають навчитися грати в ігри їх батьків і бабусь.
От цікаво: які ігри були у ваших бабусі
і дідуся? Виявляється, такі ж як і у нас! «Їстівне - неїстівне», «Зіпсований
телефон» або «Глухі телефончики», «Дочки-матері». А ще грали в «Ланцюги
ковані», «Класики», «Лапті», «Пароль» «Козаки-розбійники», «скакалки» і багато
інших цікавих ігри.
«Зіпсований
телефон» гра, яку багато хто з дорослих людей і донині згадує навіть у розмовах
про серйозні бізнесові справи.
Діти сідали в рядок і одне одному переказували
пошепки, якнаймога тихіше, якесь слово чи навіть речення. Кожний наступний чув
щось інше-своє, і часто до останнього доходило аж ніяк не те, що казав перший.
«Їстівне-неїстівне» гра, коли гравцям по
черзі кидали м’яча, одночасно вигукуючи якесь слово. Якщо називали щось
їстівне, потрібно було ловити м’яч. Якщо ні – відбивати. Той, хто схибив,
займав місце того, хто веде. Останній вдавався до хитрощів, приміром, міг
вигукнути поспіль декілька назв фруктів, а останньою – назву чогось
неїстівного. Зазвичай з того, хто помилився і «з’їв» лопату чи пістолет, потім
довго кепкували.
Гру "Струмочок" знали ще наші бабусі і дідусі.
Діти стають парами один за одним,
взявшись за руки і піднявши їх вгору. Ведучий проходить під піднятими руками і
вибирає когось собі в пару. Вони разом доходять до кінця струмочка і встають
ззаду. Залишившись без пари гравець стає ведучим.
«Кобла» - збирається десять-двадцять
хлопців. Із них одного вибирають хазяїном, а інші діляться на дві групи. Одна
група зветься "коблою", а друга - "хортами". Хортів
накривають одежиною, а кобли ховаються. Під час хованки хазяїн слідкує, щоб
хорти не дивились, і приказує:
Кобло, кобло, Ховайся добре.
Пущу хорта, Піймаю чорта.
Коли кобли поховаються, то хорти
вибираються з-під одежі і йдуть їх шукати. Кого першого знайдуть, той стає за
хазяїна, хорти - на місце коблів, а кобли - на місце хортів, і гра
продовжується.
«Вовк і кози» старший креслить дві
лінії на відстані півметра одна від одної. Це рів, де причаївся
"вовк". Решта дітей - "кози". Кози стрибають через рів, а
вовк хоче їх впіймати. Як спіймає кількох, вибирають іншого вовка і знову
починають стрибати.
У « Палички» грає необмежена кількість
хлопців. Настружать стільки однакових паличок, скільки хлопців, а одну з них
роблять довшу. Ці палички хлопці тягнуть - хто витягне довшу, той жмуриться. Він
лягає і заплющує очі, а всі інші хлопці ховаються. Коли поховаються, тоді той,
котрий жмуриться, бере дві палички, одну кладе додолу, а другу - навхрест і йде
шукати хлопців. Коли котрогось знайде, то біжить до паличок, бере верхню і
каже: "Паличка йшла та й Івана знайшла". Садить його біля паличок, а
сам іде шукати інших. При цьому він стежить, щоб хтось не побіг до паличок і не
визволив спійманого. Якщо хтось із хлопців, котрі ховаються, підбіжить до
паличок, візьме якусь з них у руки і скаже: "Паличка-виручалочка", то
цим він усіх визволить і на цьому гра закінчується.
" Українські народні дитячі ігри як засіб виховання» Володимира Братуся, «Народознавство України», «Народна гра» після карантину.
Немає коментарів:
Дописати коментар